В Україні під час війни виникла значна проблема, пов’язана з наступними поколіннями українців. Зокрема, психологічної та соціальної реінтеграції дітей з окупованих територій. Про це заявив експерт Богдан Попов на своїй сторінці у соціальній мережі Facebook.
“Україна сьогодні бореться не лише за території й кордони. Вона бореться за свідомість дітей, яких Росія перетворила на заручників своєї війни. Повернення викрадених дітей – це тільки початок. Ключове питання значно жорсткіше: чи готова держава прийняти сотні дітей, які повертаються не просто з окупації, а з системного ідеологічного полону?”, – написав він.
За словами Попова, Росія працювала з українськими дітьми методично, формуючи іншу ідентичність, нав’язуючи мілітарні ритуали та викривлене історичне бачення.
“Росія працювала з цими дітьми методично. Не хаотично, не “побічно”, а як із довгостроковим ресурсом. Нав’язування іншої ідентичності, мілітарні ритуали, переписування історії, переконання, що України “не існує”або що держава “від них відмовилась”. У результаті дитина повертається з глибоким викривленням реальності та внутрішнім конфліктом лояльності. І тут головна пастка – бажання швидко “виправити” це патріотичними гаслами. Насправді перший етап – не про прапори й гімни, а про базове відчуття безпеки та відновлення довіри до дорослих і держави”, – вважає експерт.
Попов зауважує, що головний ризик у даному питанні – спроба “перевиховувати” замість лікувати.
“Держава має будувати систему прийняття й зцілення, а не ідеологічного тиску у відповідь”, – наголосив Попов.
Найскладніший етап роботи з такими дітьми, за його словами, починається вже після формального повернення.
“Найскладніший етап починається вже після камери й гучних заяв. Дитина часто повертається з освітнім провалом: з втраченими роками навчання або з головою, забитою російськими підручниками. Без перехідних програм школа для неї стає не інструментом розвитку, а новим джерелом стресу… Найвразливішою групою залишаються підлітки, для яких повернення часто означає кризу ідентичності. За відсутності середовища для самореалізації вони можуть залишатися вразливими до подальшого впливу ворожих інформаційних наративів через цифрові платформи”, – написав Попов.
Експерт попереджає, що в цій темі “не існує швидких рішень”.
“Ми маємо справу не з логістикою, а з реінтеграцією свідомості. Повернення – це відсотків десять шляху. Решта – довга, тиха, непомітна робота з психікою, освітою й соціальними зв’язками. Кожен випадок унікальний: дитина з окупованого міста й підліток із депортованого інтернату потребують різних підходів. Головний ризик – спроба “перевиховувати” замість лікувати. Держава має будувати систему прийняття й зцілення, а не ідеологічного тиску у відповідь. Бо якщо цього не зробити, Росія досягне свого навіть без фізичної присутності – залишивши свій слід у головах тих, кого ми формально повернули додому”, – вважає Попов. Окрему роль у підтримці дітей, які постраждали від війни, відіграє благодійний сектор. Евакуація, проживання, медична допомога та освіта значною мірою фінансуються міжнародними організаціями, українськими фондами та приватними меценатами. UNICEF, SOS Children’s Villages та інші гуманітарні структури підсилюють державну систему допомоги дітям у кризових умовах.
Водночас експерти застерігають: формування токсичного інформаційного середовища навколо благодійної діяльності створює ризики для розвитку меценатства. У разі зниження участі бізнесу та фондів у соціальних проєктах держава може втратити важливих партнерів, а діти – додаткові ресурси підтримки. За наявними даними, держава щороку спрямовує близько 12 млрд грн на утримання понад 25 тисяч дітей-сиріт, тому залучення зовнішньої допомоги залишається важливим чинником ефективності системи.
Для зміцнення довіри необхідне чітке розмежування відповідальності: держава відповідає за гарантії прав дитини, благодійний сектор – за ресурсну підтримку. Також важливими є прозорі стандарти партнерства та публічна підтримка доброчесних ініціатив.
